Рік Св. Йосафата - 2015

Рік богопосвяченого життя

Помʼяник Провінції

Управа Провінції

Монастирі Провінції

Історія ЧСВВ

Рік Св. Василія Великого

Випадкове фото з галереї


70-та річниця від дня народження Й. Терелі-28
Урочисте вшанування па...
70-та річниця від дня ...

Нам подобається...

Книжкові видання

Адреса Осідку Провінції

Подивитися на Яндекс.Картах

с. Малий Березний

вул. Центральна, 156

Великоберезнянський р-н.

Закарпатська обл. 89040, УКРАЇНА

Тел. (03135) 31-414

Тел./факс: (03135) 31-413

Ел. пошта: osbm.s.n@i.ua

 

Опитування

Чи подобається Вам сайт?
 

Вхід



Останні коментарі

Поділитися посиланням!

FacebookRSS Feed
Головна ПУБЛІКАЦІЇ РІК СВ. ЙОСАФАТА І МИТР.Й.РУТСЬКОГО Віленський період в житті Священномученика Йосафата Кунцевича
Віленський період в житті Священномученика Йосафата Кунцевича PDF Друк e-mail
ПУБЛІКАЦІЇ - РІК СВ. ЙОСАФАТА І МИТР. Й. РУТСЬКОГО
Написав о. Павло Кречун ЧСВВ   
Понеділок, 24 листопада 2014, 09:29

alt

Доповідь, виголошена о. д-р Павлом М. Кречуном, ЧСВВ, 8 листопада 2014 р., у м. Вільнюсі (Литва), під час Міжнародної наукової конференції «Чин Святого Василія Великого Із Народу – Народові», присвяченої 500-му Ювілею Церкви Пресвятої Тройці у Вільнюсі.

Іван Кунцевич народився на Волині, проте, основні роки його духовного становлення та діяльності припадають саме на час його проживання у м. Вільно. Тому віленський період є ключовим у розумінні духовного подвигу цього великого святого Kатолицької Церкви. Адже, з одного боку Йосафат Кунцевич тут знайшов найкращі основи свого подальшого монашого, священничого та єпископського життя, а з іншого, саме Він стане відродителем монашого життя у монастирі при церкві св. Тройці та благочестя всієї церкви. Таким чином можемо стверджувати, що тут «народився» духовний геній Кунцевича, але також тут він залишив неповторний слід та духовний спадок. Саме розглядові цих питань і присвячена наша доповідь.

 

alt

 

1. Формування світогляду молодого Кунцевича

Віленський період у житті Івана Кунцевича почався, коли він у 16 років покинув рідний дім у Володимирі-Волинському та переїхав до Вільна[1]. Вільно було тогочасною столицею Литовського князівства, яке вражало своєю славою та величністю, з власною державною структурою, об’єднане з Польським князівством. Це було багатонаціональне місто, в якому проживало переважно литовське, білоруське та українське населення, відповідно відмінними були культурні та релігійні традиції, через що часто виникали непорозуміння[2]. Київська Митрополія у Вільні, до якої належав юнак Кунцевич, переживала велику духову кризу, однією з причин якої було недбальство духовенства. Однак, незважаючи на обставини, що склалися, юний Кунцевич виявився розсудливим і до кінця залишався вірним своєму народові, батьківській вірі[3] та східній традиції в Католицькій Церкві[4].

Варто виокремити тему зв’язків Івана Кунцевича з віленським католицьким духовенством та який вплив це мало на його формацію. На основі свідчень, які ми знайшли в документах беатифікаційного процесу, можемо стверджувати, що Іван Кунцевич підтримував тісні зв’язки з двома єзуїтами з Віленської Академії, яка була своєрідним центром в Литовськім князівстві[5]; вони були його сповідниками, духовними порадниками та учителями[6].

Один з них – отець Фабрицій Ковальський, за походженням українець, був професором риторики, філософії, богослов’я, а також мав титул королівського проповідника. Інший, отець Іван Григорій Грушевський, за походженням білорус, був професором морального та полемічно-догматичного богослов’я. Соловій і Великий[7] зазначають, що власне ці священики вплинули на формування релігійного світогляду молодого Кунцевича. Завдяки їм, Іван глибше познайомився з проблемами католицизму, православ’я та питаннями, що стосуються церковної єдності. Цілком ймовірно, що від них Йосафат отримував літературу, серед якої відома на той час праця єзуїта Петра Скарги «Про єдність Божої Церкви». Завдяки спілкуванню з тогочасними провідними богословами, філософами та апологетами, йому була доступна вся тогочасна полемічна наукова література, що стосувалась Берестейської Унії. Саме таким чином у Вільно Іван прийняв остаточне рішення на користь унійної Церкви, якій впродовж свого життя залишився вірним й, за свідченнями о. Станіслава Косінського[8], навіть перед загрозою смерті не відступив.

У конфронтаційному релігійному контексті Вільна були два православні осередки: церква Святої Трійці та її прихильники підтримували ідею об’єднання з Римом, інші – вірні парафії Святого Духа виступали проти Унії[9]. Однак Кунцевич відразу відчув, що між вірними Свято-Духівській церкви не було молитовної єдності, біля православних обителей часто шляхтичі та магнати висловлювали свої невдоволення священиками[10]. У цьому галасі було важко почути голос Бога.

Під час нелегких пошуків найважливішим орієнтиром для майбутнього святого була також молитва, яка супроводитиме його впродовж усього життєвого шляху. В своїх свідченнях для беатифікаційного процесу отець Хмельницький зазначає: «Кунцевич розповів мені, що у Вільні він найперше звернувся до Господа Бога нашого і благав його, щоб вказав йому шлях, яким йому слід іти… З того часу Він побачив що нез’єдинені йдуть хибним шляхом, бо потрапивши під вплив князя Острозького, стали на боротьбу з Католицькою Церквою»[11].

Молодий Іван обрав шлях вірності церковній ієрархії та приєднався до неї, підтримуючи ідею Берестейського єднання з Христовою Церквою[12]. Незважаючи на самовизначення, молодий Кунцевич не брав участі у релігійних суперечках. Наперед зауважуємо, що на перший погляд виникає своєрідний парадокс, адже саме Іван з часом розпочав і знайшов можливість для поширення унійних ідей серед населення й докладав для цього чимало зусиль.

Формація і культурне світоглядне становлення майбутнього святого розпочалось ще коли він перебував у Якинта Поповича; Іван Кунцевич, окрім праці, займається самоосвітою[13].

Окрім двох вищих навчальних інституцій, Папської Віленської Академії та митрополичої семінарії Св. Трійці[14], Вільно славилось  багатьма професорами. Тут навчалось багато студентів, а в місцевих бібліотеках знаходилося чимало книг. Юнак, з метою духовного та інтелектуального розвитку, знайомиться з цікавими людьми та стає слухачем Віленської Академії[15].

Іванові в його самоосвіті сприяли віленські професори, студенти, котрі, крім усних лекцій, позичали йому книжки. Власне книги були головним джерелом самоосвіти молодого хлопця[16]. Він здебільшого цікавився релігійною тематикою. Однак серед книг, які Кунцевич читав, були полемічні, життєписні та літописні твори. Читаючи їх, Іван, напевне, отримував відповіді на запитання, які виникали в процесі пізнання. Як ми вже згадували, молодий Кунцевич товаришував з Віленськими єзуїтами. Вони допомагали літературою[17] адже у своїх навчальних інституціях вони мали великі бібліотеки. Відтак, отець Станіслав Косінський, ректор Полоцької Колегії, під час беатифікаційного процесу в 1628 році зазначив, що молодий Кунцевич вивчав філософію та богослов’я приватно[18]. Це навчання відбувалось польською чи тогочасною руською мовою. Навчаючись богослов’я, Кунцевич доволі швидко опанував цю науку і згодом вміло використовував свої знання на практиці. Полоцький ректор Станіслав Косінський у документах беатифікаційного процесу зазначає:

«Часто цей божеський богослов запитував у нас, схоластичних богословів, що ми думаємо з приводу об’єднання та чи співпадає наша думка з позицією Святої Римської Церкви й богословів»[19].

У 1601 році, Київським митрополитом став єпископ Іпатій Потій. При монастирі Св. Трійці було засновано митрополичу семінарію під проводом ректора Федоровича; саме тут Петро Аркудій працював професором Святого Письма й Отців Церкви та східного богослов’я. Молодий Кунцевич досить швидко налагодив взаємозв’язки з тією інституцією. Аркудій познайомив Івана з його майбутнім духовним приятелем – молодим Геннадієм Хмельницьким[20]. Згодом Геннадій пішов за прикладом Кунцевича, а з часом став його сповідником у Чині Святого Василія Великого.

Іншим вчителем Кунцевича був молодий римський студент богослов’я Йосиф Велямин Рутський, який закінчив студії в Празі, Вюрцбурзі та Римі, а опісля, в 1603 році, прибув до Вільна.

 

alt

 

2. Покликання та час духовної формації у василіянському монастирі

Іван Кунцевич потрапив до столиці Литви не з власної волі, цього хотіли його батьки. Можливо однією з причин була наявність торгових знайомств. Адже у Вільно були перспективи для подальшого навчання та розвитку, оскільки тут перетинались основні торгові шляхи[21]. Батько Кунцевича вважав, що його син має продовжити родинну справу. Однак, бажання та мрії хлопця не співпадали із планами батьків та Поповича. Його не цікавили  вигоди та кар’єра купця. Серце Івана прагнуло Бога, через те Якинт часто докоряв молодому учневі, він навіть намагався змусити юнака займатися торговим ремеслом[22]. Про це також йдеться у документах Беатифікаційного процесу: «З боку Поповича був частий контроль та докори, а деколи Якинт виривав у хлопця книгу та кидав її в куток торгового магазину»[23].

У Вільні було дві вищі школи: Віленська Академія та семінарія Св. Трійці. На жаль, Іванові Кунцевичові шлях до них був закритий. Зрозуміло, що на перешкоді стояли не брак матеріальних засобів чи особистих здібностей юнака, але, напевно, такою була воля батьків та опікуна, які вирішували його подальшу долю. Саме тому Іван крадькома займався самоосвітою[24].

Деякі дослідники 1604 рік[25] називають кульмінаційним у житті майбутнього мученика. Адже саме цього року, за їхніми припущеннями, молодому Кунцевичу виповнилось двадцять чотири роки. За мірками тогочасного суспільства з цього часу молода людина мала право самостійно приймати рішення. Побутує думка, що молодий Кунцевич не відвідував навчальні заклади[26], оскільки він спочатку не хотів бути священиком, але найперше відчув покликання до монашого стану. Підтвердженням того є його невпевненість перед священичими свяченнями у 1609 році[27].

Свято-Троїцький монастир у Вільні[28], куди вступив Іван Кунцевич, знаходився у великому та багатолюдному полісі. Будучи столицею, це місто водночас було політично-економічним і релігійно-культурним центром. Монастир Святої Трійці[29] також виконував роль духовного і душпастирського осередку. Місцева парафія мала визначне громадське значення[30], але й тут не бракувало проблем, про які описано в першому життєписі священномученика Йосафата:

«Хоча православні у час, коли приймалась Унія, відтягнули від цієї церкви [монастирський храм Пресвятої Трійці, який належав прихильникам Унії] майже усіх парафіян, у святковий день у ній все-таки ще було близько двадцяти осіб обох статей; з кліру – лише один монах, який мав титул архимандрита; у своїх же руках монахи нічого не мали. Звідси й великим було запустіння у монастирі, а в церкві бідність, і тих, хто до неї приходили, було небагато. У схизматиків навпаки – багато прихожан, їх церква [храм монастиря Святого Духа, який був оплотом православ’я] не могла вмістити, чудові храмові прикраси і багато іншого, що, як правило, приваблює людей»[31].

Можливо, що вступивши до столичного монастиря, хлопець усвідомив, що реальність не співпадає з його уявленнями. Ставши ченцем, юнак зустрівся не лише з наявністю світового гамору, але й з відсутністю відповідного чернечого життя[32]. Деякі життєписці стверджують, що Івана прийняв лише один ігумен[33].

«Будучи навчений безпосередньо самим Богом»[34], Іван обрав шлях, яким пішла ієрархія Київської Митрополії на чолі із своїм митрополитом. Близький друг митрополит Йосиф Рутський також згадує про глибоке довір’я святого до Бога. Він пише: «Це трапилось у грудні 1608 року, коли віленські городяни організували змову, внаслідок якої вони хотіли заволодіти монастирем Пресвятої Трійці. У цій справі їм необхідна була підтримка Йосафата, який на той час був монахом у цій обителі. Вони, схопивши його, спочатку вмовляли, а згодом, отримавши відмову, почали вимагати, щоб Кунцевич пристав на їхню пропозицію. На те Йосафат сказав їм, що не може дати швидкої відповіді, йому потрібен час для роздумів, отож вони відпустили його»[35].

Прийшовши до монастиря, молодий монах по-іншому уявляв своє перебування тут[36]. Перше із чим він зустрівся – це необхідність самостійно організовувати свій чернечий побут. Окрім цього, юнак ще потребував переосмислення власного життя. Деякі біографи характеризують цей період як час, впродовж якого Кунцевич багато часу присвячує усамітненню та поглибленій молитві – роздумам[37]. Для детальнішого опису його молитовного життя, варто наголосити на важливості літургійної молитви[38].

Його сучасники у своїх свідченнях згадують про те, що у цей час Йосафат багато часу присвячував усамітненню. Це перша і основна вимога духовної праці над собою. Із слів очевидців довідуємось, що Кунцевич замикається в малій келії, яка знаходилась неподалік монастирської брами, однак він майже не користувався тією брамою, бо виходив тільки до церкви. Йосафат, окрім церкви й келії, часто усамітнюється на молитву у капличці св. Луки, що знаходилася при церкві. Тут молодий послушник молиться, роздумує та читає духовні твори[39].

Геннадій Хмельницький, один із товаришів Кунцевича, склав свідчення про період чернечих років Йосафата.

«Ставши ченцем, Йосафат вибрав собі церкву Св. Трійці за чернечу келію; у вільний час він читав та проводив священні роздуми в капличці св. Луки. Ліжко його було бідненьке, мало солом’яника і верету, і то тільки для зовнішнього вигляду. Бо часто він спав на голій дошці та й ніколи, аж до смерти, не носив сорочки, лише волосяницю. Залізним поясом підперізував своє невинне тіло, часом серед зими можна було побачити його босим, і в одній тільки волосяниці, як молився і роздумував на камені біля церкви Св. Трійці, і думаю, робив це часто. Знаю, що таким чином він простудив собі ноги так, що відпадали в нього на ногах м’язи, і тільки в тому випадку він не брав участь в утрені. Коли ж городяни не бачили його в церкві, переймалися, що сталося щось прикре, навмисне йшли до монастиря з відвідинами до Слуги Божого. Він часто днями і ночами бичував своє тіло так, що не один зауважив, що долівка його келії була заплямлена його ж кров’ю. П’ять років по своєму вступі до монастиря він нічого іншого не пив окрім води, таким чином отримав тяжке шлункове захворювання так, що його Настоятелі, на пораду лікарів, під послухом наказали йому вживати узвари»[40].

Із цього свідчення довідуємось не лише про факти з молитовного життя Кунцевича, але також про його аскетичні практики та покутне життя святого. Головним джерелом та натхненням для монаха-початківця стали життєписи святих. Йосафат хотів на собі випробовувати тисячолітній чернечий досвід. Можливо Йосафат потребував та прагнув мати відповідний духовний приклад та провід[41].

Ми вже знаємо, що Іван отримував духовну допомогу від оо. Єзуїтів, можливо вони підтримували його й на початку чернечого шляху[42].

 

2.1. Йосафат – диякон

Від початку свого перебування у монастирі, Йосафат велику увагу приділяв молитві, особливо літургійним богослужінням. Ще з юних літ малого хлопця заохочували відвідувати церкву, де він слухав і вивчав церковне богослужбове правило. Уже на початку монашого шляху Кунцевича Митрополит дозволив йому скласти чернечі обіти та невдовзі висвятив його на диякона[43].

Він виконував службу з притаманною йому посвятою, що від початку зауважили вірні та полюбили його за молитовну ревність. Із свідчень його сучасників довідуємося, що Йосафат був неабияким знавцем східної Літургії. Відомо також, що він знав напам’ять усі церковні напіви та приписи. Згодом, будучи священиком та настоятелем монастиря, він став зразком та своєрідною живою енциклопедією для чернечої та церковної громади[44].

Мабуть разом з дияконськими свяченнями виникла потреба у нових знаннях. Ймовірно, що саме в цей час Йосафат детально вивчає літургійні книги та типікони. Відповіді на питання, що виникали у юнака, він знаходив у митрополичій семінарії, яка знаходилась неподалік[45].

Його монаше та дияконське служіння припало на 1604-1607 роки[46]. Впродовж цього часу архидиякон Кунцевич набуває нового досвіду, розвиває свої таланти. Доктор богослов’я та ректор Варшавської Єзуїтської Колегії достойно оцінив богословські напрацювання Йосафата. Зокрема, він вважав, що ніхто з відомих богословів не міг конкурувати з Кунцевичом. Адже він найглибші тайни католицької віри пояснював доступно, тобто народною мовою[47].

Диякон Йосафат мав необхідні духовні та богословські знання для того, щоб іти до народу та закласти початки нового апостоляту – церковного та душпастирського: «Слуга Божий катехизував людей та заохочував їх до сповіді»[48].

Незважаючи на брак можливостей, його формація – це гармонійний розвиток. Після трирічної самоосвіти Йосафат Кунцевич приступив до пасторальної праці, де теж відзначився ревністю і щедрими плодами своєї діяльності[49].

Щодо чеснот Йосафата, в свідченнях його наступника на полоцькім престолі єпископа Антонія Сєляви знаходимо спогади про життя Кунцевича в монастирі:

«Слуга Божий завжди мав звичай вставати рано… Ввійшовши ж у церкву, він завжди правив полуношницю та співав утреню. Бог подарував йому ангельський голос та любов до співу. Відслуживши утреню, відразу виходив з монастиря. Йосафат відвідував доми нез’єдинених, утверджував їх в вірі, підготовляв до сповіді або заходив до гостинниць монастиря Св. Трійці і тут надавав хворим різні послуги, цілував їх ноги, вмивав, годував. Тому, коли не знаходили його в монастирі або в церкві, то йшли туди. Про нього часто говорили, що його келією була церква і гостинниця»[50].

Слід додати, що з появою молодого монаха та диякона ожило також літургійне життя Свято-Троїцької парохіяльної громади. Завдяки йому популярності набували монаші літургійні моління. Деякі дослідники припускають, що з цього часу беруть початок величні богослужбові відправи, які служаться при василіянських монастирях та монастирських церквах і парафіях[51].

Про іншу особливість Йосафата, порівнюючи його із Теодосієм Печерським, говорить Софія Сеник: «Обидва відчували потяг до усамітненого життя, але й обидва виявили себе визначними настоятелями великих спільнот»[52]. Він, фактично, відродив традиції пустельницького та спільнотового монашого життя на Русі. Характерним для цих пошуків є два моменти: це тяжіння до загальної християнської аскетичної традиції (читання «Житій святих», творів святих Отців), а також особлива любов до аскетичної спадщини Київської Митрополії (читання Києво-Печерського патерика, Іларіонового «Слова о законі і благодаті», відвідини Києво-Печерської лаври, виписування окремих місць із руських літописів)[53]. Тому, з одного боку, він продовжив вселенський ряд отців-подвижників, а з іншого – став світилом для київського монашества.

 

alt

 

3. Душпастирсько-організаційна діяльність святого Йосафата

3.1. Священиче та душпастирське служіння

Після перших років насиченого монашого життя та дияконського служіння Йосафат Іван Кунцевич отримує священичі свячення. Біографи[54] зауважують, що ця важлива подія чомусь залишилась непомітною в його життєписах. Невідома точна дата його свячень, можемо лише припустити, що це було вкінці 1608, або на початку 1609 року[55].

З джерел довідуємося, що він був священиком від Бога, ревним та відповідальним у виконанні своїх обов’язків[56]. Для того, щоб охарактеризувати його діяльність, згадаймо як оцінили працю Йосафата противники Унії[57]. Можливо й несвідомо, однак саме вони найточніше окреслили душпастирську працю Йосафата, називаючи його «душехватом»[58]; вони, звісно, по-своєму трактували це слово[59]. Однак ще раз підтвердили, що Кунцевич, будучи душпастирем, відзначався великою ревністю та самопосвятою; був цілеспрямованим, ревним, сучасним для свого середовища та мав позитивний вплив на оточення. Прагнучи знеславити Йосафата, його недруги, самі того не усвідомлюючи, спричинились до ще більшого його почитання та визнання[60].

Душпастирська праця була спрямована як до поодиноких людей, так і до великих груп. Свою священичу діяльність здійснював під Божою опікою, про що свідчили численні його сучасники і свідки беатифікаційного процесу у 1628 році: «Скільки сьогодні в Полоцьку католиків, усі вони є плодом душпастирської праці Йосафата»[61].

Йосафат мав надзвичайну пам’ять, що сприяло глибоким духовним роздумам та мисленню. Він також був добрим знавцем Святого Письма та творів Отців Церкви, що було більшим, ніж довершений курс богослов’я[62].

Кунцевич був чудовим проповідником. Основою його проповідей було знання людської душі та духовний запал. Адже перед собою він бачив щирих і «спраглих» слухачів Божого слова[63].

Місцем проповідницької діяльності молодого священика була церква Св. Трійці, пізніше також інші віленські церкви, а відтак – ціла Віленщина. Згодом він розширює територію проповідництва, яка простягалась на цілу Білорусь. Послухати Йосафата приходили всі категорії населення, від малого до великого, від багатого до бідного. Про це свідчить Олександер Тишкевич, головний суддя полоцької землі, один із слухачів його проповідей «про католицьку віру і святе єднання»[64]. Про широке коло прихожан свідчили також ігумен Могилівський[65]; а о. Фабрицій Ковальський, професор Віленської Академії, кожну його науку називав не інакше, як «апостольську»[66]. Полоцький архипресвітер Яків Дяконицький говорив про його проповідницьку діяльність так: «Проповідував кожного свята, більше того де тільки міг, залишав священний вир духовної науки. Його слова проникали в серця та витискали сльози з очей»[67]. Іван Дягилевич, міський нотаріус полоцької землі, говорив: «його слова проникали в серця нез’єдинених неначе стріли[68], а для з’єдинених «слова їх пастиря приносили більше потіхи й забезпечення, ніж тисяча воїнів»[69]. Антін Сєлява так описує його працю і хист:

«Хоч цілий був посвячений дбайливості про душі й читанню, і ледве мав хвилину часу, та, однак, був звичайним проповідником; не раз просто зі сповідальниці вступав на проповідницю, і проповідував із великим задоволенням для усіх, хоч учився тільки на слов’янських і польських книжках, бо взагалі латинської мови не знав»[70].

Отець Г. Хмельницький, характеризуючи його науки, додає: «Часто чув я, що городяни говорили про Слугу Божого, так, як колись про Ісуса Господа: «Звідкіля йому мудрість така»[71]? Його слухали не тільки католики, але й православні та протестанти. Зауважуючи проповідницькі успіхи Йосафата, православна ієрархія та пастирічасто забороняли своїм вірним слухати його повчання. Успішність Йосафата викликала невдоволення у противників Унії, яку він захищав.

Можемо стверджувати, що після священичих свячень, які відбулися в 1609 році, Йосафат став всенародним сповідником практично всієї Литви й Білорусі. З початку свого перебування у Віленському монастирі священик Кунцевич сповідав лише монахів; про це довідуємось із свідчень Гервасія Гостиловського, Геннадія Хмельницького, Рафаїла Корсака та інших. Яків Дяконицький згадує, що «він радо вислуховував сповідь як духовних, так і мирян»[72]. Із свідчень о. Косінського знаємо, що у Вільні Йосафат відновив звичай сповідати молодь[73].

Часто траплялось й таке, що улюбленець народу сповідав посеред вулиць, відвідував парафіян у їхніх домівках, частенько бував у лікарнях, а інколи, зібравши групу каянників, приводив їх до Свято-Троїцької церкви і там сповідав усіх. Як бачимо, він використовував будь-яку можливість, Антін Сєлява зазначає:

«Такий був жадний сповідати, що майже сам один був сповідником ченців, черниць та мирян обох статей з’єдиненого Вільна»[74].

Практику, яку Йосафат здобув, під час перебування у Вільні, він використав під час своєї єпископської діяльності. Він розробив настанови для священиків, щоб усунути деякі труднощі під час здійснення таїнства покаяння.

Отож, життя святого Йосафата було наповнене цілковитим служінням Богові та людям; він керувався непохитною вірою, безоглядною надією та палкою і нелицемірною любов’ю.

 

3.2. Йосафат – архимандрит

Номінувавши Йосафата на віленського Свято-Троїцького архимандрита та митрополичого вікарія Литви й Білорусі, на нього, окрім священичих обов’язків, перейшла відповідальність за чернечу спільноту та монастирський порядок. Згодом, у 1611 році, коли Рутський став єпископом-помічником Київської Митрополії та отримав титул єпископа Галицького, на Йосафата практично перейшов провід Віленського Свято-Троїцького монастиря, який поповнювався новими членами, а отже, збільшувався й об’єм праці[75]. Кунцевич, ставши вікарієм монастиря, фактично виконував обов’язки ігумена, тобто настоятеля, хоч у важливих питаннях він завжди радився з архимандритом Рутським.

Отець Г. Хмельницький, який на той час вже був ченцем Свято-Троїцького монастиря, пише:

«А тому що тоді монастир був на початку обнови, і в ньому були тільки молоді й недосвідчені ченці, які студіювали, то слуга Божий одночасно, з великим задоволенням виконував обов’язки настоятеля і вікарія, провідника і сповідника, економа та прокуратора»[76].

Також згаданий свідок подає детальний опис монастирських справ:

«Знайшов слуга Божий монастир Св. Трійці невпорядкованим та й не кращу за нього церкву; там бракувало будинків, не було обладнання; він спільно з теперішнім Митрополитом, зібрав милостиню, відновив церкву в досі небаченій красі та заклав фундамент під будівництво монастиря. Повернув повну свободу для з’єдинених ченців, звільнив їх з-під влади мирян, які втручались у церковні справи. Доходило до того, що священику навіть обирали ризи, в яких він мав служити Літургію. Піклуючись про спасіння душ, Йосафат дбав про нові покликання. Бог вислухав його молитви – кількість ченців постійно збільшувалась. За ці досягнення його назвали „душехватом”»[77].

О. Гервасій Гостиловський, василіанин, вихований Кунцевичем, доповнюючи образ свого ігумена зазначає:

«Перед Пресвятою Євхаристією слуга Божий завжди віддавав потрійний доземний поклін; разом з іншими служив церковні часи, а деколи сам дзвонив у дзвони; останнім йшов спати, і першим вставав... Будучи віленським настоятелем, накладав на себе покути. Був поміркований, терпеливий, скромний, смирний, веселий, безстрашний, незлобний та великодушний»[78].

Також хочемо звернути увагу на Йосафатові методи управління та педагогічні здібності. Головним принципом архимандричого служіння у спільноті був його власний приклад. Дуже часто Кунцевич виконував обов’язки інших ченців. Із свідчень довідуємось, що така його поведінка перш за все була потребою душі, водночас він мав глибокий педагогічний вплив на інших.

Отець Геннадій дав таке свідчення: «Для новиків у всьому був взірцем і прикладом»[79]. За тих, хто не каявся і не виправлявся, він карав себе покутними практиками. Він був не тільки архимандритом, але й учителем новиків, духовним провідником ченців, черниць та мирян; також займався господаркою монастиря[80]. Щодо недосвідчених, то застерігав їх перед можливою небезпекою, або видавав відповідні розпорядження[81]. Поза монастирем він відвідував хворих, недужих, бідних; часто вів дискусії з представниками інших конфесій. І найважливіше – він заохочував своїх ченців уповати на Боже провидіння[82]. Щоб не трапилося, архимандрит завжди повторював слова Йова: «Бог дав, Бог узяв; нехай буде Його ім’я благословенне». Період, впродовж якого Йосафат був ігуменом, був нелегким, адже через Литву тоді проходили польські війська Жигимонта ІІІ та його сина Владислава IV, які йшли війною на Російську імперію.

Воєнний період залишив в пам’яті Кунцевича неабиякі спогади. У 1610 році Йосафат гостинно прийняв у своєму монастирі московського патріярха Ігнатія та його секретаря та економа Еммануїла Кантакузена. Ігнатій, призначений Димитрієм І Самозванцем патріярхом Москви, після його загибелі (1606) та після ганебної невдачі Димитрія II (1609) залишив кордони Росії та переселився до Литви[83], де його прихистив Кунцевич. Гості часто спілкувались з ігуменом. Можливо, після цих розмов Ігнатій визнав католицьку віру та залишився тут аж до смерті (1616 рік). Секретар патріарха, грек Еммануїл Кантакузен, також прийняв католицизм. Він дуже поважав Йосафата, згодом супроводжував його до Полоцька, де став господарем архиєпископської палати. Грек Кантакузен був родом з Ахелону (Греція), у 1637 йому було сорок вісім років. Він знав Кунцевича з двадцяти п’яти років. Грек також залишив свідчення про життя та смерть архимандрита, у яких розповідає багато подробиць[84]. Ігнатій та його співбрати були добрими знавцями церковних традиції, які ревно зберігав Йосафат.

Важливою подією в житті Кунцевича була Капітула в Новгородовичах, бо саме тут вирішувались та формувались правила монашого життя. Тут Йосафат Кунцевич був дуже важливою особою, як віленський архимандрит – настоятель матернього монастиря віленської реформи та духовний піонер тієї реформи ще з 1604 року. З одного боку Рутський вносив у Капітулу досвід латинського післятридентійського Заходу, а з іншого Кунцевич вносив у неї елементи східного чернецтва: богослужбу, строгі покутні практики, відокремлення від світу, тощо. Співпраця цих двох напрямних дала гарний плід відродження та відновлення Василіянського Чину, який згодом відіграв важливу роль для цілої Унійної Церкви і як з часом про нього висловися у 1882 році папа Лев ХІІІ: «Коли він процвітав, процвітала Руська Церква»[85]. Саме тому новгородовицька Капітула була для Йосафата подією його життя, а також своєрідною людською і Божою заплатою за невтомні труди його чернечого життя.

Поряд з тим ця загальна атмосфера радості, яка панувала в Новгородовичах літом 1617 року, була новим поворотом у житті самого Кунцевича. Його біографи пишуть про сум, яким він був огорнений у зв’язку з тим, що мусів покидати практичне щоденне життя ченця, яке він вибрав і так любив. Над смиренням цього ченця з’явилась серйозна загроза єпископської гідності у Церкві. Тут йому стало відомо, що митрополит Рутський приїхав на Капітулу з номінаційною грамотою Жигмонта ІІІ, виставленою на ім’я Йосафата на Полоцьку коад’юторію дня 28 червня 1617 року[86]; як згадано вже вище, це затривожило Йосафата і тому він радився своїх духівників про можливу втечу на пустиню, щоб уникнути цієї гідності, до якої його скромність і покора були його застереженнями.

Згодом митрополит Рутський теж опише в своєму свідченні про життя і смерть Йосафата цю його внутрішню боротьбу[87]. Тут Рутський згадує про свою з ним підготовчу розмову, а вкінці, також подає обставини акту вручення королівської грамоти, який відбувся на десятій сесії Капітули, 26 липня 1617 року. Йосафат, припавши навколішки перед цілим капітульним збором, прохав із сльозами, щоб бути звільненим від цього призначення. Однак чіткий наказ Рутського заставив Йосафата прийняти мовчки цю номінацію, яка відкрила новий і завершальний етап його життя на службі Церкві і Божому люду[88].

Так завершився чернечий і архимандричий період життя Йосафата Кунцевича. Після Капітули він, повертався із Новгородович до Віленської архимандрії, щоб упорядкувати справи та одночасно з твердим рішенням слухатись та виповнити всю Божу волю щодо нього[89].

 

Висновок

Як ми бачили, Віленський період з його викликами і труднощами підготував Йосафата до відданого душпастирського служіння. Його формація відбувалась через свідомий вибір в користь Унійної Церкви: самовизначення з покликанням та невтомна праця над самоформуванням і душпастирською самопосвятою до жертвенного служіння.

 

Література

1. Булгаков М. История Русской Церкви. –  Т. 5, – Москва, 1996. – C. 367.

2. Грушевський М. Історія України Руси. –  Т. 4 - 5, – Київ, 1907. – C. 386-423; 480 - 490.

3. Ґудзяк Б. Історія відокремлення: Київська митрополія, Царгородський патріархат і ґенеза Берестейської унії // Ковчег. Збірник статей з церковної історії / Ред.: Я. Грицак, Б. удзяк. – Львів, 1993. – Ч. I. – С. 13; 15. 

4. Ґудзяк Б. Криза і реформа. Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії / Перекл. З англ. М. Габлевич. – Львів, 2000. – C. 89-94.

5. Ліковський Е. Берестейська Унія 1596. – Жовква, 1916. –  C. 67-68.

6. Салодух А., Кузьма В. Причинки до історії і життя і почитання св. Йосафата в Вильні, Analecta Ordinis Sancti Basilii Magni. CCCL Anno A Vartyrio S. Iosafat Vertente.  – Romae, 1973. – C. 10-12

7. Соловій М., Великий А. Святий Йосафат Кунцевич: Його життя і доба. – Торонто, 1967. –  C. 78.

8. Федорів Ю. Історія церкви в Україні. – Люблін, 1991. –  C.187-188.

9. Флеровъ І. О Православныхъ Церковныхъ Братствах. – Санкт Петербург, 1857.

10. Яроцький П. Історія православної церкви в Україні// Збірник наукових праць. Національна академія наук України відділення релігієзнавства інституту філософії/ Ред.: П. Яроцький.  –  Київ, 1997. – C. 66-73.

11. Guépin A., Żywot ś. Jozafata Kuncewicza męczenika, arcybiskupa Połockiego rit. gr., tłum. W. Kalinka. –  Lwów, 1885. – s. 86; 150 -162.

 


[1] Пор. A. Guépin, Żywot ś. Jozafata Kuncewicza męczenika, s. 84.

[2] Пор. там само, с. 78-79.

[3] Пор. J. Urban, Św Józafat Kuncewicz biskup i męczenik, ss. 32-34.

[4] Пор. A. Guépin, Żywot ś. Jozafata Kuncewicza męczenika, s. 86.

[5] Пор. ДБ, т. І, свідок 53, с. 147.

[6] Пор. А. Салодух, В. Кузьма, Причинки до історії і життя і почитання св. Йосафата в Вильні, сс. 10-12.

[7] Пор. М. Соловій, А. Великий, Святий Йосафат Кунцевич, с. 82.

[8] Пор. ДБ, т. І, свідок 53, сс. 145-149.

[9] Пор. J. Urban, Św Józafat Kuncewicz biskup i męczenik, s. 32.

[10] Пор. М. Соловій, А. Великий, Святий Йосафат Кунцевич, сс. 84-85.

[11] Пор. ДБ, т. ІІ, п. 2, с. 223.

[12] Пор. М. Соловій, А. Великий, Святий Йосафат Кунцевич, с. 85.

[13] Пор. J. Urban, Św Józafat Kuncewicz biskup i męczenik, ss. 33-34.

[14] Пор. Р. Головацький, Віленська Семінарія Св. Трійці, 1601-1621, Рим 1957.

[15] Пор. А. Салодух, В. Кузьма, Причинки до історії і життя і почитання св. Йосафата в Вильні, сс. 10-12.

[16] Пор. Т. Жихевич, Йосафат Кунцевич, сс. 13-14.

[17] Це були часи інтенсивної проти-реформи та діяльності єзуїтських колегій у Польщі й на Литві (Краків, Варшава, Ярослав, Вільно, Полоцьк, і багато інших).

[18] Пор. ДБ, т. І, свідок 53, с. 147.

[19] Пор. ДБ, т. І, свідок 53, с. 147.

[20] І. Назарко, Сповідники Святого Йосафата, в Записки Чина Святого Василія Великого, Рим 1967, с. 70.

[21] Пор. A. Guépin, Żywot ś. Jozafata Kuncewicza męczenika, ss. 82-84.

[22] Пор. J. Urban, Św Józafat Kuncewicz biskup i męczenik, ss. 33-34.

[23] Пор. ДБ, т. ІІ, п. 7, с. 289.

[24] Пор. J. Urban, Św Józafat Kuncewicz biskup i męczenik, ss. 33-34.

[25] Пор. A. Guépin, Żywot ś. Jozafata Kuncewicza męczenika, ss. 89-96.

[26] Пор. М. Соловій, А. Великий, Святий Йосафат Кунцевич, с. 88.

[27] Пор. ДБ, т. І, свідок 71, с. 177, с. 181.

[28] Пор. А. Салодух, Історія Василіанських мурів у Вільні, в Записки Чина св. Василія Великого, Рим 1973, сс. 14-24.

[29] Пор. Р. Головацький, Віленська Семінарія Св. Трійці, 1601-1621, Рим 1957, с. 13.

[30] Пор. там само, сс. 15-24.

[31] Пор. ДБ, т. І, с. 9.

[32] Пор. J. Urban, Św Józafat Kuncewicz biskup i męczenik, s. 36.

[33] Пор. М. Соловій, А. Великий, Святий Йосафат Кунцевич, сс. 94-95.

[34] Пор. ДБ, т. І, с. 11.

[35] Пор. М. Соловій, А. Великий. Священномученик Йосафат Кунцевич, с. 112.

[36] Пор. ДБ, т. І, свідок 71, с. 176.

[37] Пор. A. Guépin, Żywot ś. Jozafata Kuncewicza męczenika, s. 91.

[38] Пор. J. Urban, Św Józafat Kuncewicz biskup i męczenik, ss. 36-41.

[39] Пор. Т. Жихевич, Йосафат Кунцевич, с. 41.

[40] Пор. ДБ, т. І, свідок 71, с. 176.

[41] Пор. І. Назарко, Сповідники Святого Йосафата, сс. 66-74.

[42] Пор. І. Назарко, Сповідники Святого Йосафата, сс. 67-68.

[43] Пор. ДБ, т. І, свідок 71, с. 176.

[44] Пор. там само.

[45] Пор. A. Guépin, Żywot ś. Jozafata Kuncewicza męczenika, ss. 138-139.

[46] Пор. ДБ, т. ІІІ, с. 124.

[47] Пор. ДБ, т. І, свідок 69, с. 165.

[48] Пор. ДБ, т. І, свідок 71, с. 177.

[49] Пор. J. Urban, Św Józafat Kuncewicz biskup i męczenik, ss. 67-73.

[50] Пор. ДБ, т. І, свідок 68, сс. 161-162.

[51] Пор. М. Соловій, А. Великий, Святий Йосафат Кунцевич, с. 107.

[52] Пор. там само, с. 16.

[53] Пор. С. Сеник. Духовний профіль св. Йосафата Кунцевича, Львів 1994, сс. 10-11.

[54] Пор. A. Guépin, Żywot ś. Jozafata Kuncewicza męczenika, s. 82.

[55] Пор. ДБ, т. І, свідок 71, с. 177.

[56] Пор. там само.

[57] Пор. М. Соловій, А. Великий, Святий Йосафат Кунцевич, с. 134.

[58] Пор. ДБ, т. І, свідок 71, сс. 177-178.

[59] Пор. ДБ, т. І, свідок 32, с. 138.

[60] Пор. J. Urban, Św Józafat Kuncewicz biskup i męczenik, s. 73.

[61] Пор. М. Соловій, А. Великий, Святий Йосафат Кунцевич, с. 135.

[62] Пор. А. Салодух, В. Кузьма, Причинки до історії і життя і почитання св. Йосафата в Вильні, сс. 10-12.

[63] Пор. J. Urban, Św Józafat Kuncewicz biskup i męczenik, ss. 71-72.

[64] Пор. ДБ, т. І, свідок 7, с. 122.

[65] Пор. ДБ, т. І, свідок 72, сс. 185-186.

[66] Пор. ДБ, т. І, свідок 69, с. 173.

[67] Пор. ДБ, т. І, с. 158.

[68] Пор. ДБ, т. І, свідок 11, с. 127.

[69] Пор. там само.

[70] Пор. ДБ, т. І, свідок 68, с. 162.

[71] Пор. ДБ, т. І, свідок 71, с. 177.

[72] Пор. ДБ, т. І, с. 158.

[73] Пор. ДБ, т. І, свідок 53, с. 145.

[74] Пор. ДБ, т. І, свідок 68, с. 168.

[75] Рутський залишився архимандритом Свято-Троїцького монастиря та перебував у ньому. Звідси виконував свої єпископські обов’язки у Литві й Білорусі. За Йосафата було в монастирі вже 60 ченців.

[76] Пор. ДБ, т. І, свідок 71, с. 175.

[77] Пор. ДБ, т. І, свідок 32, с. 138.

[78] Пор. ДБ, т. І, свідок 72, с. 185.

[79] Пор. ДБ, т. ІІ, с. 218.

[80] Пор. ДБ, т. І, свідок 59, с. 152.

[81] Пор. ДБ, т. І, с. 185.

[82] Пор. ДБ, т. І, с. 189.

[83] Пор. A. Guépin, Żywot ś. Jozafata Kuncewicza męczenika, s. 144.

[84] Пор. ДБ, т. ІІ, сс. 257-273.

[85] В буллі «Визначне забороло» 12. 05. 1882 року Документи Римських Архиєреїв до історії України, т. ІІ, с. 456.

[86]Так званий «привілей», який давали польські королі на прохання Київського Митрополита. По призначені Рутського в 1611 pоці, номінація Йосафата на єпископа-помічника з правом наступника була першою того роду в Унійній Церкві. Пор. ДБ, т. ІІ, сс. 345-346.

[87] Пор. ДБ, т. І, с. 288.

[88] Пор. там само.

[89] Пор. J. Urban, Św Józafat Kuncewicz biskup i męczenik, ss. 96-97.

 

 
@Mail.ru